Соловейко Борис Комар

Десь зовсім близько від нас невгамовно виводив свою пісню соловейко. Спершу, коли починав заливатися, здавалося, що в горлечку в нього билася маленька співуча намистинка.

Ко­роткий свист — і ось вона вже вискакувала з дзьобика й стрімко летіла над лісом, а за нею вискакували такі самі на­мистинки, і всі вони нанизувалися в довгий невидимий разок.

Потім нитка на тому разку рвалася, і намистинки падали в лунке озеро.

Соловейкові жаль ставало їх, і він заходжувався ойкати та схлипувати. Але швидко заспокоївшись, розщедрювався й без жалю розсипав навкруги коштовності: камінці-самоцвіти, бурштинові намистини, червоні коралі, срібні сережки, золоті кілечка.

А як не ставало їх, радісно дзвонив у прозорі кри­шталеві дзвоники, що висіли поряд на гілочці. Соловейко сидів на тонесенькій калиновій гілочці, що схи­лилася від його ваги. Був дуже схожий на горобчика, лише тільце мав мовби трішки витягнуте.

Очі чорні, великі. Як співав, злегка згорбившись, трішки опускав крильця, широко відкривав тонкий дзьобик, у якому, ніби сердечко в дзвонику, бився гострий язичок, і все його крихітне тільце тремтіло й здригалося.